Спогади Побратима Юрія Хомича

Валентина Розуменко дуже вдячна Юрію Хомичу,
герою книги Нескорені, за цікаву, відверту розмову, і тих бійців, з якими він познайомив, іх оповіді також в книзі…
УРИВОК із книги Нескорені:
В 2014 році за власним бажанням пан Юрій прийшов у військкомат «записатися на війну». Та ця перша спроба виявилася невдалою.…Третя хвиля мобілізації. Набирали чоловіків у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду. Отримав призначення головним старшиною 3-го батальйону 80-ої бригади.
“…Торкнуся лише деяких, м’яко кажучи, проблемних питань – розповідає пан Хомич, – Нагадаю, що в 2014 році на самому початку збройного конфлікту наші бійці зайняли місто Луганськ, але зверху чомусь дали команду негайно вийти з нього. А тоді ж залишалося зробити ще один ривок й очистити його від окупантів. І таких незрозумілих нелогічних рішень було немало. Скажімо, ще до Іловайського котла 14-та бригада прибула в зону АТО. Відразу майже всю її розстріляли, бо командири виявилися не спроможними керувати підрозділами в бойовій обстановці. Ті бійці, кому вдалося вижити, шукали порятунку. Багато з них заблукало. Хтось зайшов на територію Росії, а потім пробирався до наших частин. Пізніше з’ясувалося, що на лаві підсудних могло б опинитися більше тисячі рядових бійців! А за що? Де були командири, які приймали безвідповідальні рішення, або ж проявили злочинну бездіяльність. Чому їх не судять?
Тепер про Іловайський котел. Там перебувало найбільше угруповання військових підрозділів. Воно було достатньо забезпечене усім необхідним, щоб на тому рубежі тримати оборону дуже тривалий час. Однак все зіпсувало безпорадне командування. Або ж зрадники… Нікому було приймати оптимальні рішення, оскільки генерали і полковники відбули в столицю на парад… А бійців у цей час розстрілювали в «котлі». Хто із командування поніс за це відповідальність? Питання риторичне.
Подібні ситуації виникали у Волновасі, Дебальцевому, Донецькому аеропорту. Сам був свідком, як солдати, котрі збиралися їхати в ДАП, звернулися до командира бригади з пропозицією: «То давайте полковнику з нами, туди, в «гарячий» аеропорт…». Отримали таку відповідь: «Та краще я головою в стінку вдарюся, ніж з вами піду». І це рівень командира достатньо високого рангу. Яка після цього буде йому довіра? Як з такими командирами взагалі розраховувати на успіх у бою?
У Водяному сиділо чимало представників Генерального штабу ЗСУ, однак це не допомогло продумано забезпечити підтримку хлопцям в Донецькому аеропорту. То направлять туди несправні танки, які не могли стріляти, то не додумаються прикрити артилерійським вогнем їхній тил…
Як не прикро, в нашій розмові мені доводиться часто вживати слово «зрада». Візьмемо події в Криму. Там була доволі потужна армія. Варто б порахувати, скільки в ній виявилося офіцерів-зрадників і яка кількість солдат перейшла на бік росіян. Сил було достатньо, щоб дати відсіч ворогу, але більшість командирів не дотрималися військового статуту, а солдати не виконали команд або ж статутних вимог застосувати зброю. У разі спроб захоплення частин командири зобов’язані дати команду: «Вогонь по противнику!». Солдат, який охороняє військову частину має право (і обов’язок) застосувати зброю, коли порушник підходить до об’єкта. Якщо після вигуків чатового «Стій! Відійти праворуч!», а потім «Стій! Стріляти буду!» порушники намагаються захопити пост – треба відкривати вогонь на ураження.
Нам розповідали, що ще за два роки до захоплення півострова, у нас уже знали про такі плані північно-східного сусіда. Ймовірно, і про планування «котлів» знали. Отже за законами військового часу багато хто заслуговує «на строк», включаючи найвищу міру покарання. Наша біда в тому, що ті високі чини, які допустили вторгнення ворога, не тільки не отримали по заслузі, а й взагалі уникнули будь-якої відповідальності. Якби покарали зрадників, то, повірте, у країні було б набагато більше порядку.
Водночас, щоб бути об’єктивним, треба згадати і тих військових, які зберегли честь, і вийшли на материк з технікою і зброєю. Це патріоти, які конче потрібні нашій армію, у тому числі на керівних посадах.
Наші вищі військові чини їздять до різних країн світу опановувати військову справу. Також запрошують навчати нас іноземних інструкторів. Однак при цьому поза увагою згаданих чинів залишаються принципові речі, без яких неможливо досягти позитивних змін. Погляньмо на реальний стан забезпечення армії. Наші хлопці їздять БТР-ми з часів Афгану. А по телебаченню показують, як нібито прямо з військового параду в столиці нова техніка їде в зону АТО. А де вона? Хто її бачив? Насправді немає в наших бійців на передовій сучасного озброєння і тієї нової техніки для нормального, ефективного ведення бою. Потрібен взагалі інший рівень підтримки: якщо дві роти воюють, третя має повністю їх забезпечувати усім необхідним для бойових дій.
Необхідно кардинально міняти нинішню українську армію! Зокрема, вважаю, потрібно розробити сучасну адаптовану до реальних умов тактику бою, яка даватиме результат. Треба боротися за перемогу, а не зосереджуватися на виконанні угод, що змушують нас йти на поступки та призводять лише до затягування війни. Прикро, що й досі маємо стару військову бюрократію, через яку молоді люди не хочуть служити. Щоб наша армія була сучасною, боєздатною, сильною, потрібно не лише знайомитися з досвідом армій розвинених країн, а якнайширше застосовувати його на практиці.
Не секрет, що в американській армії на вишколі гине більше військових ніж в бою. Тому всі їхні бійці, яких направляють в зону бойових дій, професійно підготовлені і чітко знають як діяти в кожній конкретній ситуації. Там сержант може викликати підтримку артилерії. У нас, трапляється, командир бригади не має можливості цього зробити.
Ще додам: нині рядовий український військовий має такий самий контракт, як і офіцер, тому і вимоги мають бути однаковими. Знову згадаємо США – там їхні генерали нарівні з солдатами одягнені у форму з однакового матеріалу. І здача нормативів нічим не відрізняється: солдат і генерал віджимаюся від підлоги по 30 разів. Тому і стосунки в армії зовсім інші – без зверхності та пихи. Таке треба переймати й нам, щоб бійці відчували повагу до себе.
Нині можна помітити, що демобілізовані військові ставляться до нових призовів до армії зовсім не так, як було в перший раз. Цілком резонно вони запитують: «А чому не призиваєте мажорів? А де ті, хто відкупився?». Хоча я переконаний, у разі великої загрози для країни ті бійці першими кинуться її захищати зі зброєю в руках. Вони загартовані війною, мають безцінний досвіт і зуміють відстояти свою землю! Але як можна пояснити байдуже ставлення держави до них? Скажімо, той цинізм стосовно пораненого бійця, коли лікарі з допомогою лінійку вимірюють розміри рани, щоб підтвердити право на отримання страховки.
Варто нагадати, що в Польщі до пораненого бійця приставляють медсестру, яка постійно йому допомагає. Чому немає такого у нас? Важкопоранений отримує кошти, які через інфляцію знецінюються, і знову вся надія на волонтерів і небайдужих людей, які збирають їм гроші на операції та лікування.
Отже, одна із необхідним умов для позитивних змін в армії – шанобливе ставлення до українського бійця, він цього заслуговує. Не можна забувати, що миром і спокоєм в більшості регіонах України ми завдячуємо людям, які воювали і, нині тримають оборону на Сході країни. Загалом служба в армії має стати престижною. Як, наприклад, в Ізраїлі. Там, якщо не проходив військової служби, не отримаєш прав, не станеш держслужбавцем тощо.
Війна не закінчилася. Вона триває вже п’ятий рік – довше ніж війна з нацистською Німеччиною. Щоправда, у перші роки її не називали війною, а словосполучення «війна з Росією» і нині багато хто уникає. Але ж є об’єктивні факти. За час своєї служби я багато разів бачив полоненнях, і всі вони були російськими військові. На запитання: «Чого ти сюди прийшов?» всі, як правило, давали одну відповідь: «Приказали…». І зовсім не безпідставне таке твердження: для російських військових, що вбивають наших людей на Сході України, те, що тут відбувається – «полігонні навчання зі стрільбою по живих мішенях». Отже зрозуміло, що нашу землю мирно нам не повернуть. І якщо ми не відіб’ємо її, то росіяни будуть зазіхати й на нові території. Та нічого в них не вийде, бо ми вже інші. Ми змінилися. Ми зміцніли! І нагадаю тим москалям, які косяться на наші землі, добре знайомі їм слова: хто до нас із мечем прийде, від меча і загине!
Знову й знову буду наголошувати на необхідності кардинальних змін у Збройних Силах України! Дайте дорогу в Міністерство оборони тим молодим, перспективним, патріотично налаштованим воякам, котрі гідно проявили себе на війні. Саме вони здатні добитися таких змін. Це нова генерація молодого покоління, яка вболіває за свою країну і здатна її захистити! Я вже багато навів прикладів героїзму, незламності, жертовності наших бійців і командирів. І міг би навести ще багато.