Спогади кіборгів

Звичайно, багато хто з наших побратимів має що сказати. Сьогодні спогадами поділяться Роман Трубін та Микола Миньо – учасники героїчного захисту ДАПу – донецького аеропорту. Місця, де в 2012 році приземлялися чартери з найкращими футбольними збірними континенту на Євро-2012. Кому б тоді спало на думку, що через 2 роки завітають гості непрохані – російські найманці з новітньою військовою технікою…

Микола: нам показали і в нас випустили все, що мали, а ми показали, що можемо вистояти

Дев’ятого вересня 2014 року наш підрозділ прибув у Дружківку, де ми пробули два тижні , після чого поступила команда виїхати в Піски. Ми мали мирно заїхати в аеропорт, не використовуючи зброї, пройти перевірку ОБСЄ. Хлопці дуже не хотіли так чинити, бо знали, що нам доведеться зазнати неабиякого приниження, але є Мінська угода, якої ми дотрималися. Я, Рома і наш друг з позивним “Дєд” з Закарпаття поїхали на вишку. Коли виїжджали, по нас вдарили з гранатомета. Завдяки маневру водія ми залишилися живі. Наш супроводжуючий тоді подзвонив Моторолі і почав кричати про домовленості, за якими нам мали дати спокійно доїхати до місця призначення. Через сім хвилин ми вже були на вишці, де познайомилися з хлопцями 93-ї бригади і 90-ї аеромобільної. Вже о восьмій вечора нас почали “вітати” – майже п’ять годин агресивного бою, нам показали і в нас випустили все, що мали, а ми показали, що можемо вистояти. Наступного дня історія повторилася, і так було щодня.

Роман: за весь час бойових дій і лютих морозів ніхто з наших не застудився. Ми загартовували і дух, і тіло

Ми “працювали” вдень, “працювали” вночі і навіть тоді, коли спали, нам снилися бойові дії. На вишці нас було вісім чоловік і ще вісім на броні. Між нами був коридор, який ми згодом прозвали Коридором смерті. Коли доводилося перебігати через нього, по нашим стріляли з чого тільки могли. На варту заступали кожні шість годин. Мешкали ми у кімнаті розміром два метри на два з половиною. Грілися буржуйкою, харчуватися мали чим, правда, воду треба було постійно топити, бо при -27 градусів морозу вона перетворювалася на лід. До речі, за весь час бойових дій і лютих морозів ніхто з наших не застудився. Ми загартовували і дух, і тіло. В кожного були свої завдання – Михалича, наприклад, прозвали архітектором вишки – він спорядив дуже добру і креативну захисну споруду. Я займався боєприпасами і підтримував у належному стані зброю.

Микола: пройшов невеликий проміжок часу, і місцеві нас запросили на зібрання бандерівців

Коли ми тільки прибули, місцеві нам кричали, що зараз нас повбивають їхні хлопці і щоб ми забиралися. Вже через кілька днів наші хлопці вийшли в місто, познайомилися з багатодітними сім’ями, зайшли в дитячий будинок. Ми ділилися з ними продуктами, запрошували до нас, щоби люди переконалися, що ми не якісь бандити. Пройшов невеликий проміжок часу, і місцеві нас запросили на так зване зібрання бандерівців. У складі шести чоловік ми прийняли запрошення, прийшли, відкриваємо двері і відразу чуємо викрики: Герої! Герої! Герої! Чесно кажучи, я тоді очманів. І так в нас з’явилися вірні друзі серед місцевих цивільних. Вони вночі нам приносили борщі та тістечка.

Микола: я спостерігав, як вони ходять, бачив російські шеврони, бачив і відчув на собі зброю

Люди бачать, хто – патріоти, а хто – російські найманці. Повірте, я тямлю у військовій справі, пройшов війну Афганістану, був спецпризначенцем. Я спостерігав, як вони ходять, бачив російські шеврони, бачив і відчув на собі зброю. З їхнього боку всі молоді, там нема, як у нас, військових у віці 40-50 років. Там кричать “Аллах Акбар!” – росіяни, кадировці, казаки. Вороги мають новітнє оснащення, яке без допомоги Росії вони б і не бачили. Були так названі “щелкунчики”, коли неможливо визначити звідки йде вистріл ні по звуку, ні візуально. Ще вони мають “штору”: якось наш танк запустив близько десяти ракет і ні одна не дійшла до цілі. “Штора”, коли включається, то за 50 метрів губиться зв’язок з установкою і ракета просто йде вгору або вбік. Бомбардуючи аеропорт вороги що тільки не застосовували. На жаль, наші можливості були обмеженими локацією. Ми не могли стріляти з гранатомета чи АГС, бо нас би просто там поглушило.

Роман: “Псіх” був доброю, світлою людиною, дуже шкода, що ми його втратили

Дуже важко, коли ти втрачаєш друга, людину, з якою ти ще вранці пив каву, а ввечері його вже нема в живих. Так було з нашим лікарем, побратимом, якого ми ніколи не забудемо і доб’ємося для нього всіх визнань. Він врятував чимало життів. Молода людина – 26 років, часто жартував і казав, що встає і одягає білий халат зранку, бо в цій божевільні, хто перший прокинеться, той лікарем і буде. У нього, до речі, і позивний був “Псіх”, до цього наш герой кілька місяців був медбратом у божевільні. Псіх був доброю, світлою людиною, дуже шкода, що ми його втратили.

Роман: респект і уважуха тиловій службі

Ви знаєте, Україна стала іншою. В якій би важкій ситуації ми не були, а нам заздрить весь світ. Ми показали, що можемо об’єднатися, що ми сильні, що ми любимо свою державу і один одного. Армія вже не та, що була, армія не вмирає, а відроджується. За рік ми зробили такий крок у розвитку, якого б не досягли в іншій ситуації за десятки років. Тут велика заслуга всіх – і військових, і влади, і волонтерів, і тиловиків. Кожна людина в нашій країні – герой. Респект і уважуха тиловій службі. Я пройшов пекло війни, але мені все рівно моторошно, коли думаю про водіїв, що везуть повну машину боєприпасів з виключеними фарами, вночі йдуть під обстріли – ну хіба це не героїчні поступки?! Війна – це складний механізм, де важлива робота кожного.

Роман: найбільше гріли не форма, спальні мішки та буржуйки, а малюнки дітей

У нашій 80-ій бригаді не було проблем з оснащенням. Нам допомагала і влада, і волонтери. Але найбільше гріли не форма, спальні мішки та буржуйки, а малюнки дітей. У нас все було завішене дитячими роботами, і кожен мав свої картини. Одного разу, під Новий Рік, нам прийшли пакунки з солодощами, в одній з коробок був лист одинадцятирічної дівчинки, в якому вона вказала свій номер телефону. Наш побратим “Дєд” взяв телефон і передзвонив за цим номером. Подякував дівчинці, мамі – всі плакали. Наступного дня передзвонив і батько. Це було дуже зворушливе спілкування, і такі історії давали нам сили.

Микола: повірте, ми б не пробачили владі ні одного забутого побратима!

Ви знаєте, там важко, але серед військових нема паніки. Ніхто не ведеться на російську пропаганду. Всі знають свою справу. Нам дуже допомагав Правий Сектор, Карпатська Січ, 95-та механізована бригада, 63-тя – танкісти – це безстрашні герої, світлі патріоти. То не правда, що аеропорт здали – ми відійшли, аби було за чим ховатися, і далі тримати оборону, споруда була розбита вщент. Аеропорт ніколи не був під контролем ворогів. Ще я чув, що ширяться такі думки, нібито реальні втрати з боку нашої армії приховуються. Скажу, що ми з побратимами знаємо чимало нюансів, не раз перевіряли їх з офіційними даними, вони виявилися правдивими. В цьому нам точно не брешуть. Повірте, ми б не пробачили владі ні одного забутого побратима!

Роман: генерали – це дуже добре, патріотично, сильно, але істина у простих солдатах

Ми бачили кінострічку “Аеропорт”, звичайно. Враження неоднозначні. Звичайно, такі фільми треба робити, і про цю війну треба говорити, але акценти… Генерали – це дуже добре, патріотично, сильно, але істина у простих солдатах. Якби нам сказали закінчити цю війну – ми б її закінчили: коли б була команда “фас!”, наші хлопці б порвали ворога голими руками. Але є стратегія, і ми це розуміємо. Думаю, що ще покажуть і нас, і всіх, хто там був.